Харківський обласний благодійний фонд «Соціальна служба допомоги» починав з інтернату для дітей-сиріт у 1996 році. Вже майже три десятки років вони працюють із тими, кому найважче: сім’ями у кризі, людьми літнього віку, паліативними хворими та переселенцями. Зараз у фонді працює 70 людей. Кожен — на своєму місці. Це не просто фраза. Тут дійсно так. В команді є ті, хто пережив окупацію, хто втратив житло, хто кожного ранку перевіряє чати, щоб упевнитися, що всі живі після чергової ночі під обстрілами. І все одно приходять на роботу. Працюють. Продовжують.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, фонд не скоротив жодного напряму. Жоден проєкт не був згорнутий. Навпаки — додався новий: екстрена допомога. Уже на п’ятий день вони почали розвозити їжу, медикаменти. Їздили під обстрілами. Вікторія Щербакова, комунікаційна менеджерка фонду, в той час була вагітна. І все одно працювала. До останнього дня перед пологами. Бо відчувала відповідальність. Не тільки перед підопічними, а й перед колегами.
Люди, які звертаються до фонду, часто не мають навіть сил, щоб просити про допомогу. Заяви надходять від сусідів, знайомих, волонтерів. Іноді – від інших підопічних. Працює сарафанне радіо. Соціальні працівники щодня приходять у домівки людей, які самі не можуть подбати про себе. І часто вони – єдині, кого ці люди взагалі бачать. Вони не просто виконують соціальні послуги. Вони вислуховують, підтримують, тримають за руку. За кожним звітом, де написано: «відвідано 5 осіб» — стоять історії, які залишаються поза кадром. Біль, апатія, небажання жити. І ці люди, соціальні працівники, приймають це на себе.
Одна з історій, яка особливо закарбувалася в пам’яті Вікторії — це родина афганського ветерана з Північної Салтівки. Їхня квартира вигоріла вщент після влучання снаряда. Завдяки донорському проєкту вдалося не просто вставити вікна, а повністю відремонтувати квартиру. Коли сім’я повернулася — не могли повірити, що це можливо. Стояли і мовчали. Раділи. Плакали. Це була маленька перемога. Дуже особиста. Дуже справжня.
Є й інша історія — мати з двома дітьми, яка втратила сенс жити, вживала алкоголь, не могла оформити документи на дитину. Її взяли під соціальний супровід. Працював психолог, соціальний працівник, допомогли з документами, підтримали. Згодом жінка припинила вживати алкоголь, почала шукати роботу. Вийшла з кризи. Це якраз той випадок, коли «до» і «після» дійсно існує.
Але більшість історій — не про зцілення чи диво. Вони — про бути поруч. Не зцілити, не врятувати, а підтримати. Допомогти зробити наступний крок. Іноді цей крок — це просто можливість піднятися з ліжка. Як у випадку з бабусею, яка після перелому стегна залишилась лежачою. Родині передали ходунки, соціальний працівник щодня показував, як тренуватися, як вставати. І вона встала. Почала ходити. Хоча лікарі казали, що не зможе.
У фонді розуміють: змінити все — неможливо. Але змінити щось — обов’язково. Соціальні послуги надаються за державними стандартами, які постійно оновлюються. І сьогодні навіть держава визнає: людина має вчитися самостійно справлятись з труднощами, наскільки це можливо. Але цей процес неможливий без співпраці. Потрібна синергія. З боку працівників — професіоналізм і людяність. З боку підопічного — хоча б слабка віра в себе.
У Харкові це особливо складно. Бо тут багато хто живе на межі. Самотні старенькі, яких ніхто не відвідує. Родини, що втратили дім. Люди, які не хочуть прокидатися вранці. Вікторія каже, що вся команда проходить через це. І щоб зберігати себе — отримують психологічну підтримку, беруть участь у супервізіях, говорять одне з одним. Це не слабкість. Це необхідність. Інакше не витримаєш.
Партнерства з донорами, міжнародними організаціями, місцевими ініціативами — це те, що дозволяє фонду триматися. Не йдеться про конкуренцію. Йдеться про можливість допомогти там, де сам не можеш. Фонд входить до єдиної соціальної мережі Харкова, і кожен випадок розглядається індивідуально. Якщо не можуть допомогти самі — переадресовують. Важливо, щоб людина не залишилася без відповіді.
Зворотний зв’язок — це теж частина роботи. Для когось це офіційна подяка, оформлена на бланку. Для когось — повідомлення в месенджері. Важливо бачити, що допомога працює. Що вона не в порожнечу. І навіть якщо цифри звітів — це лише статистика, справжня цінність — у тому, що стоїть за ними. Вони не рятують світ. Але кожного дня рятують маленький шматок чийогось життя.
Ця розповідь — частина соціального відеоподкасту «#ЛюдиДії: Обличчя допомоги». Це серія щирих розмов з людьми, які щодня змінюють життя інших: допомагають, підтримують, тримають тих, хто тримається на межі. Проєкт створено, щоби дати голос тим, кого зазвичай не видно. Хто залишається за кадром. Хто не на сцені, а в тилу. Тут не про гучні перемоги, а про щоденну, спокійну, вперту роботу. Про силу, що не кричить.
Цей епізод подкасту #ЛюдиДії: Обличчя допомоги створено в межах проєкту «Посилення залучення громадянського суспільства до розвитку соціальної сфери в Україні» (EU4CSOs Empower UA), який реалізує Благодійна організація «Мережа 100 відсотків життя Рівне» за підтримки Європейського Союзу. Висловлені в подкасті думки є відповідальністю авторів і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу.