Є люди, які будують лікарні. Є ті, хто рятує життя в операційних. А є ті, хто створює простір між — там, де лікується не тільки тіло, а й душа. Подкаст «#ЛюдиДії: Обличчя допомоги» розповідає історії таких людей. Історії, які зазвичай залишаються непочутими.
Цей випуск — про команду благодійного фонду «Запорука», яка з 2008 року надає людяну та всебічну допомогу родинам з дітьми, які долають тяжкі захворювання. Про людей, які вміють робити складне — простим. Болісне — терпимим. А лікарню — трохи менш лікарнею.
Історія «Запоруки» почалась у 2005-му, коли її засновниця Наталя Оніпко вперше зайшла в Національний інститут раку як перекладачка. Побачене змінило її життя, а згодом — і життя тисяч українських родин. Уже в 2009-му відкрився перший проєкт — родинний дім «Дача». Простір, де де діти з онкозахворюваннями можуть безоплатно проживати з рідними під час тривалого лікування далеко від дому. Сьогодні таких «Дач» дві — у Києві та Львові. І це не просто дах над головою. Це місце, де можна почути дитячий сміх, запах пиріжків, розмови мам на кухні. Це дім.
Діти приїжджають туди разом із батьками на час процедур. Їздять зранку до лікарні, а потім повертаються назад — на Дачу. Деякі залишаються на кілька днів, інші — на кілька місяців. І в кожного з них — свій шлях. Щоб цей шлях був трохи легшим, у родинному домі працює команда з фізичних терапевтів, психологів, адміністраторів, координаторів. Вони створюють простір, у якому з’являється життя попри хворобу. Іноді діти навіть не пам’ятають, що були хворими. Як одна з дівчат, яка після одужання сказала: «Я пам’ятаю, що жила в гарному будинку з друзями». Це і є ефект Дачі.
«Запорука» працює в чотирьох напрямках. Крім «Дачі», це ще й підсилення медицини — ремонти, закупівля обладнання, індивідуальні закупівлі ліків для дітей. Третій напрям — реабілітація, який команда активно розвиває, бо переконана: після лікування не все закінчується, часто саме тоді все лише починається. І четвертий — допомога прифронтовим територіям, а також тим, хто пережив досвід домашнього насильства. У 2024 році фонд запустив програму «Розриваючи тишу». Психологічна, юридична, гуманітарна підтримка, а також навчання та мікрогранти на старт власної справи. Це не просто допомога — це точка старту до нового життя.
Робота фонду була б неможлива без партнерів — як міжнародних донорів, так і українського бізнесу. Серед постійних партнерів — компанії, які підтримують фонд роками. А ще — прості люди. У «Запоруки» є Спільнота Турботи — це ті, хто підписав регулярний платіж і підтримує фонд щомісяця. Серед них — студенти, ІТ-фахівці, мами, навіть військові. Хтось донатить 10 гривень, хтось — десятки тисяч. Але всі вони об’єднані одним — бажанням підтримати тих, хто бореться.
Працювати в такій сфері важко. Не лише фізично, а емоційно. Єлизавєта Попкова, керівниця напрямку «Дім далеко від дому», розповідає:
«Ми працюємо з дітьми, яким треба віддавати все. А щоб віддавати — треба мати ресурс. Тому ми впровадили дні емоційного розвантаження, де не працюємо, а просто говоримо один з одним».
Бо вигорання — не міф. А підтримка команди — така ж важлива, як підтримка підопічних.
У «Запоруці» вірять: щоб допомагати іншим, треба любити свою роботу. І залишатися чесними — з собою, з партнерами, з тими, кому допомагаєш. Їхня цінність — не лише в ефективності. А в людяності. У здатності бачити в кожному не кейс, а людину. І саме це — їхня запорука дії.
Цей епізод подкасту #ЛюдиДії: Обличчя допомоги створено в межах проєкту «Посилення залучення громадянського суспільства до розвитку соціальної сфери в Україні» (EU4CSOs Empower UA), який реалізує Благодійна організація «Мережа 100 відсотків життя Рівне» за підтримки Європейського Союзу. Висловлені в подкасті думки є відповідальністю авторів і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу.